До 70-річчя від дня народження Івана Сокульського (1940-1992)

 Постать Івана Сокульського продовжує привертати до себе увагу. По-перше, як прекрасного поета, інтимна лірика якого бен­тежить душу, а громадянська поезія вселяє сили, не дає зневіри­тись. По-друге, як визначного громадського діяча, дисидента, що ціною власного життя виборював право, для себе і всіх, бути украї­нцем, мати власну державу – незалежну Україну. Особа поета і громадянина викликає зацікавленість у середовищі інтелігенції, студентства, і не лише напередодні чергового ювілею: про нього надруковані десятки статей в періодиці, філологи досліджують його поетичну творчість, а історики – дисидентську діяльність, Іванові Сокульському присвячують вірші, про нього знято фільм, на почат­ку нинішнього року Указом Президента України Віктора Ющенка поета нагородже­но орденом Свободи (посмертно).

До 70-річчя від дня народження Івана Сокульського (1940-1992)

 Постать Івана Сокульського продовжує привертати до себе увагу. По-перше, як прекрасного поета, інтимна лірика якого бен­тежить душу, а громадянська поезія вселяє сили, не дає зневіри­тись. По-друге, як визначного громадського діяча, дисидента, що ціною власного життя виборював право, для себе і всіх, бути украї­нцем, мати власну державу – незалежну Україну. Особа поета і громадянина викликає зацікавленість у середовищі інтелігенції, студентства, і не лише напередодні чергового ювілею: про нього надруковані десятки статей в періодиці, філологи досліджують його поетичну творчість, а історики – дисидентську діяльність, Іванові Сокульському присвячують вірші, про нього знято фільм, на почат­ку нинішнього року Указом Президента України Віктора Ющенка поета нагородже­но орденом Свободи (посмертно).

До 70-річчя від дня народження Івана Сокульського (1940-1992)

 Постать Івана Сокульського продовжує привертати до себе увагу. По-перше, як прекрасного поета, інтимна лірика якого бен­тежить душу, а громадянська поезія вселяє сили, не дає зневіри­тись. По-друге, як визначного громадського діяча, дисидента, що ціною власного життя виборював право, для себе і всіх, бути украї­нцем, мати власну державу – незалежну Україну. Особа поета і громадянина викликає зацікавленість у середовищі інтелігенції, студентства, і не лише напередодні чергового ювілею: про нього надруковані десятки статей в періодиці, філологи досліджують його поетичну творчість, а історики – дисидентську діяльність, Іванові Сокульському присвячують вірші, про нього знято фільм, на почат­ку нинішнього року Указом Президента України Віктора Ющенка поета нагородже­но орденом Свободи (посмертно).

Усі, хто коли-небудь мав із ним справу, мусили визнати, що він разюче не схожий ні на кого іншого, і не тільки портретно («З-під шапки вуса, мов шаблі стирчали, і у руці свої папери ніс…» – це сам про себе із сумовитим гумором у одній із поезій), а головним чином унікальною здатністю до безперервного інтелектуального і духовного пошуку, умінням піднестися над побутом, феноменальною здатністю впливати на світогляд ближніх. Ідеться про народознавця і культуролога, фольклориста і мистецтвознавця, поета і композитора, філолога і філософа Володимира Данилейка. Хорольсько-полтавського козака, шістдесятника, просвітянина, людину непересічної долі, вродженого, по-сковородинівськи мудрого навчителя, щедрого обдаровувача свіжих умовисновків, палкого проповідника української ідеї (і нехай собі злісні українофоби сичать, що її немає, бо не може бути, але ми-то знаємо, що вона була, є і буде, допоки височіє над Україною небесна блакить, повняться водами її ріки, колосяться хлібами її щедрі лани і народжуть наші матері синів і доньок, готових  сповідувати і відстоювати її у щоденному житті, як наш ювіляр). Редакція «Нашого слова» приєднується до щиросердних привітань. З роси і води, дорогий друже!

Таке гасло скандували 17 липня по 16 годині біля пам’ятника Келіну в Полтаві молоді люди у жовтих футболках з написом «Рух добровольців «Простір свободи», та й старші полтавці, що відгукнулися на заклик щипати пір’я з двоголової імперської курки, такої любої полтавському голові Андрієві Матковському, що він хоче воздвигнути її над левом з наблищеним підхвістям.

Допоки любителі української музики збиралися йти на Мазепа-фест, поблизу кафе-бару Villa Крокодила відбувалося весілля за стародавніми українськими канонами. Цей перфоменс організувала «Газета по-українськи» під гаслом «Весілля по-українськи у кожен дім». На майданчику зібралися як справжні наречені, так і перевдягнений чоловік. Назвався він Олександрою, проте ведучий назвав його таки Олександром. Наймолодшою нареченою була дівчинка Лада, їй тільки сім років. Була й наречена від організаторів – Ярослава. Після того, як публіка познайомилася з дівчатами, народний ансамбль «Берегиня» показав, як треба справді по-українському відзначати цей воістину щасливий день. Завершилася феєрія краси і молодості конкурсами – на найкращу наречену та найкращу пару, яка станцювала вальс.

Будьте ж ви досконалі, як досконалі дерева,

непогрішні пребудьте, немов вода,

чистими будьте, мов світло вишневе –

будьте ж ви досконалі, як під вінцем молода!

                                      (Іван СОКУЛЬСЬКИЙ)

Росія досі відраховує свою історію від Київської Русі, а спекавшись повоєнного зруйнованого Криму, намагається тепер переконати нас, що то був подарунок Хрущова

Нещодавно міністр освіти і науки Дмитро Табачник підписав у Москві угоду про створення спільної комісії з написання історії України на чолі з академіком РАН Олександром Чубар’яном. І тепер саме Чубар’ян, який прославився своєю заявою про те, що не всі історичні документи можуть бути розсекречені, визначатиме, хто з російських і українських істориків ввійде до складу вищезгаданої комісії! Хоча намагання російських істориків указувати нам, як ми повинні висвітлювати свою історію, — це порушення міжнародного права і кваліфікується як втручання однієї держави у справи іншої. Але найприкріше, що це порушення освячує і «легалізує» сама українська влада в особі міністра освіти і науки.

Свого часу ще Карл Маркс пророче зазначав: російські методи і тактика мінялись і будуть мінятись, але дороговказна зірка російської політики — «підкорити світ і правити в ньому — є і буде незмінною. Московський панславізм — це лише одна із форм московського загарбництва». Для досягнення цієї мети використовують різні засоби: від грубої сили до історичних вимислів, які виправдовують загарбницькі цілі і дії. Ось лише деякі міфи, створені російськими науковцями щодо України та її історії.

У Полтаві завершився другий, заключний, етап «Мазепа–фесту»

Два рок–дні традиційного щорічного, вже восьмого за ліком, фестивалю сучасного українського мистецтва «Мазепа–фест» завершилися минулої неділі майже опівночі. Щоб «вписатися» у відведений регламент, організатори змушені були скорочувати виступи навіть таких відомих гуртів, як сестри Тельнюк і «Моторолла». Але атмосфера заключних акордів фесту була такою, що публіці не хотілося розходитися. Зрештою, «мазепинські» скандування ще довго лунали й у нічній Полтаві...

Україна споконвіку мала родючу землю, тож не дивно, що її народ свій хист вкладав у землеробство. Усе життя було підкоpене pитму пpаці, а свята відзначалися на межі від одного виду сільськогосподаpських pобіт до іншого. Останнім перед жнивами був присвяток Івана Купала, яке відзначали у ніч із 6 на 7 липня (якщо рахувати за новим стилем).

У Києві відтепер є вулиця Лаврська, а від вулиці Мазепи залишилося 10 будинків

Київрада таки вирішила догодити московському патріарху Кірілу. Відтепер, за її рішенням, частина вулиці Івана Мазепи, від площі Слави до площі Великої Вітчизняної війни, буде називатися Лаврська. Решта — три квартали від Арсенальної площі до площі Слави зберегли свою назву — Івана Мазепи. Київська міська рада прийняла таке рішення попри протести під її стінами та навіть те, що цього питання не було в порядку денному. Напередодні його не підтримала на своєму засіданні Комісія Київради з питань культури та туризму, її голова Олександр Бригінець заявив, що перейменування буде означати підтримку вандалізму — нещодавно на номерах будинків уже почали закреслювати назву вулиці, а поверх писати «Лаврська».

Син командира УПА — про батьківські настанови й нагороди, місцезнаходження його останків та територіальне право України на Кубань

77–річний Юрій Шухевич — син легендарного командира УПА — і сам є символом боротьби та патріотизму. За переконання та діяльність Романа Шухевича постраждала його родина — усіх радянська влада покидала до тюрем. Синові Юрію відміряли 40 років ув’язнення та заслання. Але він не зрікся батька та українських ідей. Юрій Шухевич, згадуючи ті часи, багато курить, але говорить твердо: «Ні про що не жалкую. Якби довелося, я пройшов би тим самим шляхом — через в’язниці і заслання, прожив би ще раз те ж саме життя». Як і батько, він отримав звання Герой України за каденції Президента Ющенка.

Організатор УНА–УНСО Юрій Шухевич і нині активний політик, попри слабке здоров’я, незрячі очі та поважний вік. Зараз тема номер один для нього — судова тяганина навколо батька. У Романа Шухевича хочуть відібрати звання Героя України. У вівторок у Вищому адміністративному суді розглядали касаційну скаргу на рішення Донецького апеляційного суду у справі Шухевича–старшого. Пан Юрій разом із дружиною Лесею та соратниками приїхав до Києва зі Львова, аби захищати честь і пам’ять батька. Одразу після судового засідання відбулася наша розмова.

Віктор Ющенко переконаний, що Схід і Захід — разом, а Росія і США роблять з України розмінну монету

 Народ достойний тих політиків, яких обирає, а заяви про разючі відмінності між Сходом і Заходом України — фікція. У цьому переконаний третій Президент України Віктор Ющенко. В інтерв’ю телеканалу ICTV, яке вийде в передачі «Факти» напередодні Дня Незалежності, лідер «Нашої України» розповів про своє бачення перспектив держави і зробив оцінки власного президентства. «Мені дуже хотілося б, щоб позитивні процеси у нашій державі відбувалися швидше. Хтось винуватить у цьому політиків. Я — не прихильник такого підходу, — наголосив Ющенко. — Політики завжди достойні своєї нації, і нація достойна своїх політиків. Кожному з нас потрібно пройти складний шлях усвідомлення, що за ним стоїть його мова, власна історія (а не «общая история»), власні традиції, власна система цінностей. Коли утворюється система цінностей, тоді є система цілей».

17-18 липня на Співочому полі Полтави відбудеться щорічний музичний фестиваль-панорама “Мазепа-фест”.

Про це під час прес-конференції у книгарні “Є” заявив головний організатор фестивалю Микола Кульчинський. Також у прес-конференції прийняли участь режисер Сергій Архипчук, представники гуртів-хед-лайнерів “Тельнюк: Сестри” та НЕділя.

Прогнози Пантелеймона Куліша збуваються донині

 Два роки тому вийшло двотомове дослідження Євгена Нахліка «Пантелеймон Куліш. Особистість, письменник, мислитель» (К.: Український письменник; — лауреат рейтингу «Книжка року’2007»). Здавалося б, тему Кулішевих «таємниць» закрито. Але й сам пан Нахлік пізніше випустив дві нові книжки про Куліша, а черговий випуск альманаху «Хроніка 2000» присвятив загадковій хрестоматійній постаті: «Пантелеймон Куліш: письменник, філософ, громадянин». Відтак непогамовний класик і далі грається у піжмурки із сучасним читачем.

Річницю трагічної для українців битви очільники Полтави відзначили відновленням двоголових російських орлів

Якось довелося бути в компанії київських туристів, що вертали додому з лижного курорту в Татрах. Автобус доправив їх зі Словаччини до Ужгорода, і тепер молоді люди мали проблему: як «вбити» півдня до відходу столичного експресу? Марно було пояснювати тим, кому слово «Ужгород» нічого не говорить, які казкові кілька годин подарувала їм доля. Тож, запропонував завітати до веселого письменницького музею–ресторану «Деца у нотаря». Лише згодом вичитав теоретичне, сказати б, обґрунтування тій спонтанній пропозиції для мандрівників–неофітів: «Місто дуже підступне своєю гостинністю. Воно швидко приручає тебе, залазить в усі куточки свідомості. Хоч недовго поживши тут, звикаєш до нього, як до усього гарного». Це — із книжки Сергія Федаки «Ужгород крізь віки» (Ужгород: Патент, 2010). Якби цю книжку та тоді в руки неначитаним киянам — може б, вони і лишилися тут довше, ніж до вечора.

Мине кілька днів – і знову вдарять у тулумбаси полтавські дядьки отечества чужого, святкуючи «вікторію» ката Петра І. Торік, напередодні 300-річчя цієї української гекатомби, написано було про цей злощасний бік чимало. Та чомусь і досі найліпшою з усіх публікацій видається стаття Анатолія Бибика, людини патріотичної і чесної, написана ще на початку 90-х років минулого століття.

Років десять тому авторка психологічних драм і за сумісництвом головний редактор жіночого журналу «Караван історій. Україна» Ірен Роздобудько дізналася про вражаючий факт — якщо зібрати всіх дівчат і жінок з України, які зникли за кордоном і перебувають у сексуальному рабстві, то вийшла б невеличка країна на кшталт Албанії. З проблемою вивозу українок за кордон Роздобудько зіткнулася не на власному досвіді. Причиною вивчення фактів стало написання статті на цю тему. Як згадує письменниця, після виходу публікації в редакцію посипалися листи від родин постраждалих жінок, які не знали, як себе захистити. Після низки семінарів про сексуальне рабство в Україні та за кордоном Ірен Роздобудько вручили диплом «Спеціаліста із запобігання торгівлею людьми». Разом із такою відзнакою на письменницю лягла ще одна справа: вивезти жінок із рабства. Розповідей про дівочі кривди назбиралася добра дюжина. Якраз для літературного твору. Такою була передісторія нового детективу Ірен Роздобудько «Перейти темряву», вісімнадцятої книги авторки.

Гурт «Ревенко Бенд» — один із представників течії молодих адептів неокласики і неоромантики в Україні. Гурт виник у 2001–му з несподіваного сполучення гітари, флейти, віолончелі й скрипки. Свій перший твір «Апогей душі» засновник групи Олексій Ревенко написав, коли йому було 11 років. До того як створити власний проект, Олексій виступав із різними рок–командами, але як гітарист, аранжувальник і композитор розкрився у «Ревенко Бенді». З їхньою появою пов’язують розвиток у країні музичного напряму, який зазвичай називають неокласикою або неоромантикою, оскільки одна з головних емоційно–стилістичних фарб безпосередньо є романтичною. За дев’ять років існування колектив видав п’ять альбомів. Найкращі з них, так би мовити, візитівки групи — «Апогей душі» і «Політ в історію» — склали музикантам репутацію однієї з найкращих інструментальних формацій країни. Є в їхній дискографії досить незвичний альбом нео­класичних кавер–версій пісень Юрія Шевчука і ДДТ. Два роки тому створення цього релізу благословив сам Шевчук... Днями група «Ревенко Бенд» закінчила роботу над новим інструментальним циклом, що склав альбом «Серце краси». Схоже на те, що за рівнем віртуозної граційності і глибокої людяності цей реліз таки перевершив усі попередні роботи. На запитання «УМ» відповідає Олексій Ревенко.

Відомий полтавський культурний захід стартує сьогодні, продовження чекаємо 17–18 липня

Почнеться «Мазепа–фест» уже традиційним Днем українського кіно: у залі обласного Центру естетичного виховання учнівської молоді покажуть дві документальні стрічки («Живі» Сергія Буковського та «Небезпечно вільна людина» Романа Ширмана) і дві художні («Мелодія для шарманки» Кіри Муратової та «Райські птахи» Романа Балаяна). Усі вони досить відомі найпалкішим поціновувачам кіномистецтва, але практично «не прочитані» широкою глядацькою аудиторією з великого екрана.